Підвищення ефективності навчання техніці стрибка в довжину на основі реалізації специфічних координаційних здібностей
Московський державний обласної університет, Москва
Традиційна методика навчання техніці стрибка в довжину студентів факультетів фізичної культури недостатньо ефективна через тенденцію до засвоєння зовнішньої форми вправи, наслідування ідеалу, зразком, а не осмислення внутрішнього змісту рухової дії.
У зв`язку з цим становить певний інтерес розгляд взаємозв`язку спеціальних і специфічних координаційних здібностей з руховими вміннями та навичками, в факторі "техніка-координація".
Процес формування досвіду пов`язаний з паралельним удосконаленням координаційних функцій і утворенням на цій основі більш складних форм їх прояву. Специфічні координаційні здібності лежать в основі прояву різних координаційних характеристик рухових дій, в зв`язку з чим їх розглядають як речові кореляти технічної підготовленості спортсменів.
Спеціальні координаційні здібності відносяться до цілісним цілеспрямованим гомогенним групам рухових дій, впорядкованим по зростаючій складності: координаційні здібності, які відносяться до групи циклічних і ациклічних локомоцій- координаційні здібності стосовно акробатичним і гімнастичним вправам на снарядах- координаційні здібності, які проявляються в спортивно-ігрових рухових діях, та ін.
Поряд зі спеціальними координаційними здібностями виділяються специфічні, або приватні, координаційні здібності. До основних з них відносяться здібності до рівноваги, орієнтування в просторі- ритму, диференціювання і відтворення просторових, силових і
часових параметрів рухів-здатності до реакцій, швидкості перестроювання рухової діяльності-статокінетичного стійкість і здатність до м`язовому розслабленню.
Результати розвитку спеціальних і специфічних координаційних здібностей узагальнюються в понятті "загальні координаційні здібності" або "загальна координаційна готовність".
Теоретичне обґрунтування вибору специфічних для стрибка в довжину координаційних здібностей в нашій роботі здійснювалося на основі психофізіологічної концепції Н.А. Бернштейна про багаторівневої теорії управління довільними рухами людини-класифікації спеціальних і специфічних координаційних здібностей (В. І. Лях, 1996) - логічний аналіз ефективності техніки стрибка в довжину (С. Н. Монастирьов, 1986- Л. П. Шульгатий, 1996, 1999 - В. П. Попов, 2001).
Специфічність відібраних координаційних здібностей ми спробували обгрунтувати за допомогою пошуку взаємозв`язків між показниками тестів, їх визначають, і результатом в стрибку в довжину з розбігу.
Специфічні для стрибка в довжину координаційні здібності і тести, що їх визначають, були розподілені відповідно до рівнів управління руховим навиком.
Аналіз 102 парних коефіцієнтів кореляції показав, що тільки 43 коефіцієнта виявилися статистично достовірними (рlt; 0,05), відображаючи середню міру зв`язку, і, отже, не мають самостійної прогностичної значимості. Виникає необхідність у виділенні комплексів специфічних координаційних здібностей, що мають високий ступінь взаємозв`язків з результатом в стрибку в довжину з розбігу, які надали б позитивне педагогічний вплив на підвищення результативності стрибка.
Даний висновок підтверджують висловлювання авторів, які відзначають, що специфічні координаційні здібності ніколи не проявляються ізольовано, а завжди взаємодіють з іншими координаційними здібностями і часто одночасно з кондиційним, інтелектуальними і вольовими в комплексі (В.І. Лях, 1988, 1991 С.Д. Бойченко, Е.Н. Карасека, В.В. Леонов, А.Л. Смотрицький, 2003).
Отримані парні коефіцієнти кореляції відповідно до багаторівневої теорією управління руховими діями (Н. А. Бернштейн, 1991) були досліджені на предмет визначення тісноти взаємозв`язку між специфічними координаційними здібностями ведучого і фонових рівнів управління стрибком в довжину.
Фоновий рівень (А) представлений тестом "Стрибок з поворотом на максимальне число градусів", що визначає здатність до динамічної рівноваги, як має найбільші коефіцієнти кореляції з результатами тестів фонового рівня (В) і стрибком в довжину з розбігу.
Рівень м`язово-суглобових зв`язок (В) представлений показниками тестів, що визначають здібності до кинестетическому диференціювання і відтворення. По тимчасовому і силовому параметрам обраний тест "Вистрибування з одного кроку" (максимальна швидкість і сила відштовхування), по просторовому параметру - "Стрибок у довжину з місця" - 75% від максимального результату. Ці тести обрані, як такі, що найвищі коефіцієнти кореляції з результатом в стрибку в довжину.
Спільне вплив здібностей фонових рівнів (А) і (В) на провідний рівень простору З ми визначали за допомогою поліхоріческого коефіцієнта кореляції.
Таким чином, нами було визначено, що збільшення результату в стрибках в довжину можна домогтися за допомогою педагогічного впливу на виявлені комплекси специфічних координаційних здібностей фонових рівнів управління: здібностей до динамічної рівноваги, диференціювання і відтворення основних параметрів стрибка (тимчасового, силового, просторового). Причому вплив на часовий параметр має стати провідним.
Експериментальне обгрунтування ефективності методики навчання техніці стрибка в довжину на основі реалізації специфічних координаційних здібностей. Циклічні і ациклічні локомоції вже у віці 10-11 років є сформовані, досить стабільні навички. Однак їх якість, ступінь раціональності та ефективність залишають бажати кращого, що підтверджують багато дослідників, відзначаючи слабку базову фізичну підготовку і недостатню школу необхідних рухів абітурієнтів і студентів факультету в фізичної культури (А. Петров, 2001- В.Н. Власов, 2002 - В.П. Озеров, 2002).
Педагогічний вплив, спрямований на розвиток специфічних координаційних здібностей, що мають тісні взаємозв`язки з іншими руховими здібностями, і що підвищує фізичну підготовленість студентів в умовах обмеженого часу, відведеного на проходження навчального матеріалу, менш доцільно, ніж реалізація наявного на даний момент координаційної потенціалу.
Формуванню навички стрибка в довжину з розбігу в умовах дефіциту навчального часу може допомогти розробка методики управління основними параметрами стрибка на основі реалізації провідних специфічних координаційних здібностей. Для управління тимчасовим параметром розбігу в стрибку в довжину ми використовували виконання розбігу з акцентуванням на відштовхуванні без стрибка, диференціюючи інтенсивність останніх 10 м перед відштовхуванням в 93-95% від максимального результату (біг 10 м з ходу).
Управління ритмом розбігу здійснювалося з використанням звукового рітмолідера при виконанні стрибка у довжину. Для формування ефективної ритмо-темпової структури кроків розбігу в стрибках в довжину був зроблений аудіозапис модельного ритму стрибка. Студенти перед стрибком кілька разів прослуховували модельну ритмо-темпову структуру кроків розбігу.
Потім виконували розбіг під фонограму і на закінчення без звукового супроводу. Слід зазначити, що до експерименту тільки 33,3% студентів контрольної (КГ) і 40% експериментальної (ЕГ) груп виконували рекомендовану ритмо-темпову структуру розбігу. Використання модельного ритму дозволило підвищити якість ритмовий структури розбігу, що проявилося в більшій мірі її реалізації - 80% в ЕГ в порівнянні з КГ - 46,6%. Поліпшення темпо-ритмовий структури розбігу в ЕГ відбулося внаслідок збільшення швидкості бігу на останніх 10 м перед відштовхуванням.
Управління силовим і тимчасовим параметрами відштовхування здійснювалося за допомогою вистрибування з одного кроку (імітація відштовхування) з використанням комп`ютерно-інформаційного тренажера.
Спортсмени виконували вправу в трьох варіантах: 1 - з акцентом на прояві максимальної сили в отталківаніі- 2 - з акцентом на максимальній висоті стрибка і 3 - з акцентом на узгодженні рухів махової ноги і рук.
Результати аналізу характеристик стрибків, отриманих на комп`ютерно-вимірювальному комплексі, показали, що висота вистрибування достовірно краще при виконанні 3-го варіанту. Висота стрибка при виконанні вистрибування з одного кроку з акцентом на узгодженні рухів махової ноги і рук (3-й варіант) збільшила сь на 32,2%, причому це збільшення відбулося при достовірному зменшенні швидкості відштовхування і часу стартовою реакції. Отже, концентрація уваги на узгодженості рухів махової ноги і рук при виконанні вистрибування з одного кроку дозволяє найбільш ефективно досягти мети даної вправи - максимальної висоти стрибка.
За результатами дослідження була розроблена модель спідограмми вистрибування з одного кроку. До експерименту у випробовуваних вертикальна швидкість відштовхування склала 17,3% збігів з модельною спідограммой. Після виконання 5-6 спроб з використанням засобів термінової інформації крива спідограмми наблизилася до моделі, при цьому число збігів склало 76,4%.
Для управління просторовим параметром стрибка використовувалася модернізована методика подолання рекордного плато (В.П. Озеров, В. М. Михальченко, 1999), суть якої полягала в побудові зростаючих сходинок результату стрибка в довжину з розбігу починаючи з 60% (10% за 1 сходинку ).
Всі перераховані вище вправи дають позитивний ефект і, на наш погляд, можуть бути використані в комплексі для навчання техніці стрибка в довжину з розбігу і її вдосконалення у студентів факультетів фізичної культури і спорту.
В якості головного критерію ефективності пропонованої методики розглядався результат у стрибках в довжину з розбігу, його стабільність і динаміка в ході експерименту.
Як один із критеріїв ефективності досліджуваної методики розглядалася швидкість бігу на 10-метровому відрізку перед відштовхуванням.
Визначення ефективності експериментальної методики здійснювалося шляхом порівняння міжгрупових початкових і кінцевих результатів у стрибках в довжину за кращим та середньому показниками, коефіцієнту технічної ефективності, показниками спеціальної фізичної підготовленості студентів ЕГ і КГ. Аналіз результатів показав більш високі і достовірні темпи приросту. Коефіцієнт технічної ефективності в ЕГ виявився вищим, ніж в КГ, на 48,8%. Це свідчить про те, що експериментальна методика навчання техніці стрибка в довжину достовірно її збільшує, не підвищуючи рівня спеціальної фізичної підготовленості.
